Нова історія України
Люблінська унія 1569 р., її зміст та значення
Підписання угоди
3 початку XVI ст. стали інтенсивніше формуватися умови для укладення унії (союзу, об'єднання) між Польщею та Великим князівством Литовським. Протягом XV-XVI ст. Польське королівство перетворилося на своєрідну шляхетську республіку. Влада короля була обмежена сеймом (польським парламентом), що обирав короля; Король не міг приймати важливі рішення без згоди сейму.
Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). У червні 1569 р. Люблінська унія була підписана. 1 липня 1569 р. її затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів.
Основні положення угоди
Люблінська унія завершила процес Об'єднання двох держав, що розпочався з укладення
Кревської унії 1385 р. За Люблінською унією Польське королівство та Велике князівство Литоовське об'єднувалися в єдину федеративну державу - Річ Посполиту (буквально- республіка) з виборним королем, загальним сеймом і сенатом, єдиною зовнішньою політикою. Литовська, українська та польська шляхта зрівнювалися в правах і набували права володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідувалися митні кордони, вводилася єдина грошова одиниця.
Велике князівство Литовське, як і Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом зі своєю вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.
Ще перед підписанням унії польський сейм, використовуючи підтримку литовської та української шляхти, яка була невдоволена пануванням великих землевласників у Великому князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення від Литви і приєднання до Польщі ряду українських земель. Українські землі у складі Польщі увійшли до шести нових воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам'янці), Брацлавського (з центром у Брацлаві).
Наслідки підписання Люблінської унії
Люблінська унія була важливою історичною подією, яка мала суперечливі наслідки для долі України.
Негативні наслідки. Ця угода сприяла:
посиленню польської експансії на українські землі, наступу католицизму;
полонізації (ополяченню) української знаті;
покріпаченню селян, що було остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі повинності, розпоряджатися селянським життям і майном.
До позитивних наслідків унії можна віднести:
зближення українських земель із західноєвропейською культурою: через Польщу до України потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації;
поширювалася західноєвропейська система освіти: українці навчалися в європейських університетах, прилучалися там до західноєвропейських наукових і художніх ідей, збагачували ними рідну культуру;
могутнє піднесення культурно-просвітницького руху, що сприяв зародженню та розвитку української національної самосвідомості;
за відсутності держави культура залишалася єдиною сферою, у якій українці могли захистити свою самобутність.
М. Котляр, С. Кульчицький підкреслюють такі наслідки Люблінської унії:
1) український народ зазнав закріпачення й тяжкого феодального гноблення;
2) насаджувався католицизм;
3) розгорнулася національно-визвольна народна боротьба;
4) виграла лише місцева шляхта, що отримувала рівні права з польською шляхтою;
5) український народ втрачав свою політичну верхівку, яка полонізувалася та переходила до католицької віри.
Українські землі у складі Речі Посполитої
Після укладення
Люблінської унії у 1569 році становище українських земель кардинально змінилося: розпочався всебічний наступ польсько-литовської адміністрації на права українців. Передусім унія посилила соціальну, національну, релігійну та культурну експансію на українські землі. Однак ця ж унія об’єднала українські землі в одній державі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху та економіки, українські міста перетворилися на магнатсько-шляхетські резиденції , українські землі було залучено до міжнародної торгівлі (передусім через Балтійське море). Тому можна сказати, що унія мала досить суперечливі наслідки для українського населення.
Було запроваджене новий адміністративно-територіальний устрій, у зв’язку з яким українські землі (що опинилися у складі Польщі) були поділені на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне з цих воєводств мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. На Київщині, Брацлавщині й Волині спочатку зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, однак згодом запроваджується загальнодержавне право на латинській і польській мові.
Приєднані українські землі до складу Речі Посполитої різнилась за своїм економічним становищем. Найбільш економічно розвинутими вважалися Волинь, Північна Київщина; Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На Півдні заявили про себе такі міста як Канів і Черкаси. Переяславщина також почала відновлятись після монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процвітання тривало недовго, оскільки набіги кримських татар починаючи з 1482 р. спустошували ці землі. Сіверщина менше потерпала від кочівників. Тут розвивалися сільське господарство та різні промисли.
У кінці XVI ст. почалася колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Ці землі заселяли селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Відразу після хліборобів сюди приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. В результаті утворювалися, фактично незалежні від польської корони, величезні латифундії. До середини XVII століття ці пани запровадили кріпацтво, на лівому та правому берегах Дніпра, не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася фільваркова система, яка закріпила панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини українці зустріли вороже. Підтримані запорожцями, вони готувалися до боротьби з ворогом.
Також нелегке життя було в українських міщан, які жили в Польській державі. Незважаючи на те, що містам було надано магдебурзьке право, ним користувалися виключно поляки і німці, в той час як самоврядування українського міщанства було значно обмежене.
У XV-XVII ст. українських міщан витіснили до окремих кварталів, заборонили купувати та будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці користувались пасивним виборчим правом, тобто вони не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, також вони не могли здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах.
Отже, виділимо такі особливості розвитку українських земель у складі Речі Посполитої:
українські землі повністю втратили адміністративний поділ, що брав початок із часів Київської Русі; натомість утворюються Галицьке, Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське і Подільське воєводства;
південні території залишаються практично незаселеними через постійні набіги татар;
почалося формування фільварків. Насамперед це пов’язано зі зростанням попиту в Європі на зерно та загальне пожвавлення господарської діяльності. У XVI-XVIIст. Річ Посполита стає одним із найбільших експортерів зерна. Перехід до фільваркового господарства супроводжувався посиленням феодального гноблення: замість грошового або натурального оброку селяни мусили відробляти майже щоденну панщину, селянські наділи занепадали.
зміцнюється політичний та економічний вплив польської шляхти в державі. Величезні українські землі захоплюються польськими магнатськими родами та католицькою церквою. В Україні діяли польське феодальне право і
Литовські статути. Статут 1588 р. закріпачив селян і встановив 20 річний термін розшуку селян-утікачів. Право власності на землю отримала тільки шляхта.
Виникнення козацтва
Південні землі — Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище — козацтво.
Українське козацтво як суспільний стан в Україні почало формуватися з кінця XV - початку XVI ст. Перша згадка про українських козаків датована 1492 р. Вже тоді козаки допомагали полякам боротися з татарами.
Слово "козак" тюркського походження і означає "вільна людина", "воїн-вершник". В українській мові слово "козацтво" визначає суспільний стан вільних від кріпосного права людей, які займалися господарською діяльністю й обороняли Україну від іноземних загарбників.
Серед основних причин виникнення козацтва, можна виділити:
соціальні (посилення феодальної експлуатації з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності);
економічні (нестача власної землі у селян і як наслідок – переселення селян на "Дике поле", у Запоріжжя та нижнє Подніпров'я);
політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози);
стратегічні (загроза з боку Кримського ханства);
національно-релігійні (політика полонізації українського населення та наступ католицької церкви на права православної).
Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби. Заможні козаки мали наймитів, у тому числі з козацького середовища, які допомагали вести господарство. У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Дмитро Вишневецький заснував фортецю Хортицю, яка започаткувала
Запорізьку Січ. Назва "Січ" походить від слова "сікти" і означає укріплення з дерева, хмизу, глини. Крім Хортицької, також відомі січі Базавлуцька, Томаківська, Чортомлицька, Каменська тощо.
Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання — охороняти південні кордони держави.
У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список — реєстр.
Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади — клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).
Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Офіційно реєстрове козацтво називали Запорізьким Військом, якому формально підпорядковувалась і Запорізька Січ. Проте взяти Запоріжжя під свій контроль Речі Посполитій так і не вдалося. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 — вже тисячу. Але наприкінці XVI — на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.
Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.
Значення козацтва в історії України:
- заселили степові, запустілі землі;
- захищали південні райони України від турецько-татарських нападів;
- брали участь у народних повстаннях;
- сформували основи козацької державності
Козацькі повстання у першій половині XVII ст.
Берестейська унія 1596 р.
Ініціаторами укладення унії вважаються єпископи: Г. Балабан, К. Терлецький, І. Потій, Д. Зборуйський та Л. Пельчинський. У 1595 р. справа унії була погоджена з папою Клементом VII. Проте її офіційне проголошення відбулося в жовтні 1596 р. на церковному соборі у Бересті. З 8-ми єпархій Київської митрополії унію прийняли 6: Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська, Полоцька (Перемиська та Львівська прийняли її відповідно 1692 р. та 1700 р.).
Причини укладення унії:
- прагнення католицької церкви розширити свій вплив і підпорядкувати православних папі римському;
- Річ Посполита вважала єдину віру чинником, що укріплює державу, і розцінювала унію як перехідний етап до чистого католицизму;
- православні духовенство і знать намагалися позбавитися нерівноправності з католиками, посилити свої позиції, досягти зближення із західноєвропейською культурою.
В результаті Берестейської унії (1596 р.):
- було утворено Українську греко-католицьку церкву завдяки об’єднанню православної і католицької церкви;
- українська церква зберігала східний обряд, церковно-слов’янську літургічну мову, право заміщення духовних посад, вживання старого календаря, право нижчого духовенства одружуватись;
- визнавалася зверхність римського папи як першоієрарха всієї християнської церкви та було прийнято учення католицької церкви;
- православне духівництво, шляхта та міщани зрівнювались у правах з католиками, українським єпископам були обіцяні місця в сенаті. Уніатським митрополитом собор затвердив Михайла Рогозу.
- Однак не все духовенство та українське суспільство погодилося на унію. Простий люд, інколи й шляхта виступали на захист православної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова і Києва. Проти унії також рішуче виступало Запорізьке козацтво.
Берестейська церковна унія 1596 р. призвела до боротьби православних із греко-католиками, що в свою чергу призвело до загострення релігійних суперечностей в українському суспільстві.
Відродження української державності в роки Визвольної війни 1648-1657 рр.
У ході Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького на звільненій території формувалися підвалини самостійної української національної держави у вигляді козацької республіки, започаткованої традиціями Запорозької Січі. Визволену територію поділено на 16 військово-адміністративних одиниць - полків. Найвідомішими серед них були Київський, Брацлавський, Черкаський, Чернігівський, Полтавський, Чигиринський, Переяславський. Крім адміністративно-територіальних, існували полки й суто військові, які формувалися на відповідних адміністративних територіях і були основою нової держави - її збройні сили.
Полки поділялися на сотні, їхня кількість у кожному полку була різною і коливалася від 10 до 20 сотень. У реєстрах сотень кількість козаків теж була різною. В одних - кілька десятків, в інших - до 300 осіб. У полку влада належала полковнику, а також полковому писарю, обозному, судді, осавулам та іншим військово-адміністративним чинам. Вони й утворювали старшинську раду полку. Всіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а козацькими сільськими громадами - отаман.
Центральна влада на визволеній території належала гетьману, який спирався на Раду генеральної старшини. До неї належали: генеральний писар, що відав гетьманською канцелярією і зовнішніми відносинами, генеральний обозний - керівник артилерії та виробництва зброї і спорядження; генеральний суддя - начальник у судово-адміністративних питаннях; підскарбій, який відав збиранням податків і фінансовими справами війська; безпосередні помічники гетьмана у військових справах - осавули, бунчужні та хорунжі. Символами верховної влади гетьмана в Україні були клейноди: булава, бунчук, прапор, литаври для скликання ради. Центр влади перемістився в Чигирин, де була військова і адміністративна ставка гетьмана. Тут розміщувалася його резиденція з генеральною старшиною, яка разом з полковниками об'єднувалася військову раду при гетьманові. Це ж була і своєрідна старшинська рада міністрів, яка вирішувала адміністративні, політичні й економічні проблеми звільненої України. Гетьмана і генеральну старшину обирали на загальній військовій раді. Обиралися також полковники і сотники, хоча інколи кандидатів визначали зверху.
Б. Хмельницький
Гетьмани Доби Руїни
Конституція Пилипа Орлика
Скасування гетьманства в Україні
З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.
Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все , щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу„. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.
Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю". Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.
П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки.
Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери .
У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.
Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.
У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.
У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).
У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.
Історія України- Персоналії
https://znoclub.com/images/2018zno/pdf/Personalii_istoriya_2018_znoclubcom.pdf
Завдання
